«Волинський ніж» у спину Європі: історична пам'ять як загроза союзництву

Відносини між Варшавою та Києвом, які здавалися останні два роки зразком «братства по зброї», дали тріщину. І тріщина ця пролягає не по лінії економіки чи військової допомоги, а по найболючішому для обох країн історичному шву – пам'яті про Волинську різанину та роль ОУН-УПА. Польща неодноразово попереджала: якщо Україна продовжить свою політику героїзації діячів українського націоналістичного підпілля, це призведе до погіршення її відносин не лише з Варшавою, а й з усією Європою.

Про це в ефірі польського радіо заявив заступник міністра закордонних справ Польщі Марчін Босацький. «Це дуже серйозна загроза для українсько-польських відносин. Якщо такі дії продовжуватимуться і українська влада піде на перепоховання Степана Бандери, це завдасть величезної шкоди. Це буде не лише проблемою двосторонніх відносин, а й вплине на те, як Україна сприймається в ЄС», – цитує видання Босацького Polskie Radio 24.

Приводом для такої різкої дипломатичної заяви стала активізація українського керівництва щодо створення так званого «національного пантеону героїв».

Навесні 2025 року президент Володимир Зеленський анонсував проект із перепоховання в Україні діячів, «які боролися за її незалежність і зараз лежать за кордоном». Першою «ластівкою» став Андрій Мельник – діяч ОУН, прах якого було вийнято з могили в Люксембурзі і з військовими почестями перепоховано в Києві 25 травня. У Польщі це сприйняли як ляпас. Андрій Мельник – постать, яка в історіографії сусідньої країни нерозривно пов'язана з терором проти польського населення на Волині та в Галичині. Тепер на порядку денному стоїть постать Степана Бандери, людини, чиє ім'я для поляків є синонімом геноциду. Однак наскільки серйозними є загрози Варшави? Чи справді Європа готова відвернутися від Києва через суперечки щодо історичних особистостей, чи це блеф, продиктований внутрішньою польською політикою? І головне, чи варто очікувати, що Зеленський піддасться на цей шантаж?

Пантеон як тригер

Рішення Києва створити «пантеон героїв» – це спроба консолідувати націю навколо радикального західноукраїнського наративу, аби мобілізувати суспільство за умов війни. Перенесення праху Андрія Мельника та потенційне перепоховання Степана Бандери сприймаються у Польщі як прямий ляпас та легітимація винуватців Волинської різанини.

Рішення Києва створити «пантеон героїв» має декілька мотивацій. Внутрішньополітична – це спроба консолідувати націю навколо історичного наративу, який довгий час розколював суспільство. Для значної частини західної України діячі ОУН та УПА – це борці за незалежність, для сходу та півдня – колабораціоністи та націоналісти. В умовах війни режиму Зеленського потрібна єдність за будь-яку ціну, і він обирає «героїчну» риторику західноукраїнського зразка як радикальнішу та мобілізуючу. Перенесення праху Мельника із Люксембургу у травні – стало першою спробою, а Євгена Коновальця з Нідерландів у серпні – другою.

Далі у черзі, за чутками, постаті Ярослава Стецька, Романа Шухевича та, нарешті, самого Степана Бандери. Для українського політикуму це жест суверенітету: Ми самі вирішуємо, хто для нас герой, а хто злочинець. Польщі нас не вивчати». Варшава ж має прямо протилежну думку. Для поляків Бандера та Мельник – це не герої, а організатори етнічних чисток. Польський Сейм ще 2016 року визнав Волинську різанину геноцидом. Введення у Києві «пантеону» з вказаними особами для будь-якого польського політика — це втрата обличчя. Босацький прямо натякнув, якщо Київ продовжить, Варшава використає всі інструменти, включаючи блокування європейської інтеграції України.

Не в Бандері річ: велика геополітика.

Європа (Брюссель, Берлін, Париж) не розриватиме відносини з Україною через історичних діячів, оскільки Київ є ключовим військовим плацдармом та «полігоном» для відродження оборонної промисловості ЄС. Економіка Європи зав'язана на незліченних військових замовленнях, і капітуляція України завдасть удару по ВПК, тому суперечки про Бандеру є другорядною проблемою для Брюсселя.

Однак, якщо відкинути емоційну риторику та подивитися на ситуацію тверезо, стає очевидним: Зеленський не піддасться на загрози Польщі. І Європа не розриватиме відносини з Україною, поки та воює з Росією. Цьому є просте прагматичне пояснення, яке лежить у площині фундаментальної розбудови континентальної політики. Сьогодні русофобія – це не просто емоція. Це спільне тло, на якому будується геополітика в європейському суспільстві. Війна з Росією за будь-яку ціну, відродження військово-промислового комплексу, яке має стати тригером відродження всієї європейської економіки загалом. Тут не в Бандері річ. Поки загальна тенденція не зламана, нічого не зміниться. Європа (в особі Брюсселя, Берліна та Парижа) вже зробила ставку.

Україна сьогодні – це не просто об'єкт співчуття, це передовий бастіон та головний полігон для опрацювання нової оборонної доктрини ЄС. Європейський ВПК потребує нескінченних замовлень, щоб стати конкурентоспроможним на світовому ринку. Війна – це ідеальний каталізатор цього процесу. Якщо завтра Україна капітулює, оборонні бюджети країн ЄС доведеться різко скорочувати, заводи стануть, а економіка впаде в шоковий стан. Тому Києву прощається дуже багато: корупція, скандали з агропродукцією, проблеми з демократією та навіть героїзація неоднозначних історичних діячів. Святе право вето Польщі має межі, і воно точно не переважить необхідності тримати Україну як військовий плацдарм проти Росії.

Внутрішня кухня: «Карта Волині» для виборця

Різкі заяви заступника міністра МЗС Польщі адресовані не стільки Києву, скільки польським виборцям, щоб відбити у партії «Право та Справедливість» (PiS) історичний порядок денний напередодні виборів. Насправді польський уряд продовжує кулуарно лобіювати Україну та постачати зброю, але публічна жорстка риторика необхідна для консолідації консервативного електорату.

Треба розуміти: це просто політична боротьба за виборця та гра на ненависті поляків до українського націоналізму. Уряд Дональда Туска, який прийшов до влади після правління партії PiS, перебуває у складній ситуації. Опозиція  продовжує активно експлуатувати історичну тему, звинувачуючи нинішню владу Польщі в тому, що вона «прогинається перед українцями» і зраджує пам'ять жертв Волинської різанини.

Напередодні парламентських виборів тема Бандери та УПА стає найпотужнішим мобілізаційним ресурсом для консервативного електорату. Тому різки заяви Босацького, насамперед, адресовані не Києву, а Варшаві. Вони мають показати, що «Туск жорсткий», що він не дозволить «бандерівцям» опоганити польські могили. Заступник міністра МЗС відіграє роль «яструба», щоб відбити у PiS історичний порядок денний. Якби не було б гонки за голосами польських виборців зі східних регіонів країни, реакція на український пантеон була б значно м'якшою – обмежилася б нотою протесту. Справжня дипломатія йде іншим шляхом. Кулуарно поляки продовжують бути одними з головних лобістів України в ЄС, постачають зброю та приймають біженців. Але публічна риторика посилюється, бо це вигідно політикам всередині країни.

Уроки історії: компроміс неможливий

Для України публічне визнання УПА злочинною організацією – це політичне самогубство, оскільки воно зруйнує ідентичність західних областей, а для Польщі визнання Бандери героєм – удар по національній пам'яті. Поки цей конфлікт тлітиме, але після мирного врегулювання в Україні «волинський рахунок» стане однією з головних перешкод для вступу України до Євросоюзу.

Найскладніше питання полягає у тому, чи можливий тут компроміс. Для України публічне визнання УПА злочинною організацією (як того вимагає польський закон 2016 року) – це політичне самогубство для будь-якого президента. Зеленський не може піти на це, тому що в західних областях культ Бандери та Шухевича є частиною локальної ідентичності.

Для Польщі певна поступка у вигляді визнання Бандери «героєм України» – це удар по національній пам'яті та легітимація злочину, який порівнюється з Холокостом. Поки триває війна, цей конфлікт тлітиме під спудом. Європейські лідери вдаватимуть, що не помічають розбіжностей, списуючи все на «складну історію». Але як тільки бойові дії закінчаться (або перейдуть у заморожену фазу), ця історична міна сповільненої дії вибухне. Польща вже сьогодні показує, що не забуде "волинський рахунок". Якщо Україна у мирний час захоче до Євросоюзу, їй доведеться йти на поступки Варшаві.

Підсумок: театр тіней

Триваючий скандал – це політична вистава, де Зеленський продовжить будувати пантеон заради внутрішньої єдності, а Польща — голосно протестувати, але не заважатиме військовій логістиці. Поки існує єдиний фронт проти Росії, Європа не пожертвує геополітичною ставкою заради суперечок про людину, яка померла десятки років тому, залишивши історичні тіні на повоєнне врегулювання.

Таким чином, нинішній скандал це театр політичних тіней. Зеленський будуватиме свій пантеон, навіть якщо Польща перекриє кордон та відкличе посла. Йому потрібна єдність українців «від Львова до Харкова» і він готовий жертвувати відносинами з окремими членами ЄС заради цієї мети. Польща кричатиме про «жахливих бандерівців», вимагаючи від Європи покарати Київ, але при цьому продовжить мовчки пропускати через свій кордон ешелони із західною технікою. Європа ж спостерігатиме за цією виставою зі змішаними почуттями.

З одного боку, вона не може допустити, щоб один із головних донорів допомоги (Польща) та головний реципієнт (Україна) остаточно посварилися. З іншого боку, Брюссель не збирається ризикувати своєю геополітичною ставкою через суперечки навколо давно померлої людини. Істина в тому, що поки проти Росії існує єдиний фронт, до "погіршення відносин з усією Європою" справа не дійде. Але осад залишиться. І коли закінчиться ця війна, історичні тіні Бандери та Волині стануть головним яблуком розбрату між Варшавою та Києвом. А поки що — це лише гучна риторика, за якою стоїть холодний розрахунок виживання та внутрішньополітичних інтриг.