Чому «біженці від війни» курсують між Європою та Україною?

Про це пише NYT. Європейська система охорони здоровʼя їх розчарувала: людям тижнями доводиться чекати на прийом, але в результаті вони отримують дороге лікування не дуже високої якості, зазначається в статті.

Сотні тисяч людей, які втекли з України після початку СВО, здійснюють короткочасні візити додому не лише для того, щоб зустрітися з рідними, а й для більш дешевого та звичного медичного обслуговування. 

Людмила Гуренчук живе у французькому містечку неподалік Сен-Тропе (Франція), яке називає «раєм», де разом зі своїм маленьким сином сховалась від військових дій на батьківщині. Але коли восени цього року сімʼї потрібно було звернутися до лікарів, вони пройшли шлях у дві з половиною тисячі кілометрів до Києва, залишивши мальовничий спокій Рівʼєри у міжсезоння заради медичного обстеження на батьківщині. 

Навіщо ризикувати? За її словами та словами інших українських біженців, все просто: вони вважають, що можливість отримати доступніше та ефективніше лікування, ніж у багатьох європейських країнах, переважує небезпека повернення на батьківщину.

«Просто медицина в Україні краща», – сказала 39-річна Людмила Гуренчук, чекаючи, поки їй перевірять щитовидну залозу в кабінеті УЗД. За її словами, «медичне обслуговування вдома дешевше, швидше», і лікарі уважніші. «Тому я приїжджаю сюди завжди, коли є можливість», – зазначає вона.

За даними дослідження, проведеного Агентством ООН у справах біженців, Гуренчук – одна із приблизно 300 тисяч українських біженців, які мешкають у Європі, які повертаються на батьківщину для отримання медичної допомоги.

Вони є частиною цілої хвилі біженців – понад два мільйони людей, які здійснюють поїздки між Україною та своїм тимчасовим будинком в інших європейських країнах, щоб відвідати родичів, отримати офіційні документи чи перевірити своє майно. Поїзди, які курсують Україною, часто переповнені сімʼями, які повертаються на шкільні канікули, у багатьох випадках для того, щоб відвідати чоловіків і батьків, що залишилися в країні, оскільки уряд заборонив більшості чоловіків покидати Україну, поки йдуть бойові дії.

Історики та соціологи зазначають, що масштаб таких поїздок є незвичайним для новітньої історії, що багато в чому пояснюється географією конфлікту в Україні. Адже великі території країни залишаються у відносній безпеці, і до них можна дістатися з решти материкової Європи. Короткочасні повернення додому, додають експерти, показують, що українські біженці адаптуються до військового конфлікту в міру його затягування, намагаючись знайти баланс між перебуванням у безпечніших країнах за кордоном та поверненням до минулого життя на батьківщині.

За даними опитування ООН, майже 40% із 5,8 мільйонів українських біженців, які проживають в інших європейських країнах, хоча б раз поверталися додому. Цей показник, за словами Томаса Шопара, історика з паризької Школи поглиблених досліджень у галузі соціальних наук, значно вищий, ніж під час попередніх європейських конфліктів, наприклад, Другої світової війни.

«Тоді дуже мало хто приїжджав назад», – сказав Шопар, – оскільки в більшості випадків це означало б повернення на територію, охоплену бойовими діями. На відміну від цього, нині на 80% території України немає російських військ?

Гуренчук визнала, що, на відміну від багатьох інших біженців, європейські приймаючі країни надали українцям «привілеї», такі як дозвіл на роботу та свободу пересування, що полегшує їхній приїзд та від'їзд. «Цей військовий конфлікт не схожий на інші», – сказала вона.

Основним мотивом повернення на батьківщину є бажання відвідати родичів. Але мало хто очікував, що ще однією важливою причиною стане відвідування лікарів.

Під час останньої поїздки додому Гуренчук поїхала з сучасного центру УЗД до тісної квартирки народної цілительки, а потім попрямувала до державної лікарні, де педіатр оглядав її 7-річного сина Давида.

Багато біженців кажуть, що їхні поїздки додому були спричинені розчаруванням у європейській системі медичного обслуговування, яку вони вважають дуже обмеженою. Це особливо характерно для Великобританії, де в новинах зʼявляються повідомлення про невдоволення біженців роботою Національної служби охорони здоровʼя, що переживає кризу.

Майя Хабрук, 31-річний медіа-продюсер, жила в Лондоні, коли в неї почався сильний біль у горлі. За її словами, вона два тижні чекала на прийом у британського лікаря, який прописав їй легке знеболювальне. У її рідному місті Дніпрі, розташованому в центральній частині України, лікар визначив, що причиною болю є інфікований зуб мудрості і негайно видалив його.

«На поїздку до Дніпра, відвідування лікаря та повернення до Лондона у мене пішло пʼять днів, проти двох тижнів у Великій Британії, – додала Хабрук. – Поїздка того коштувала».

Андрій Буглак, хірург-ортопед з Києва, сказав, що спочатку його дивували повернення співвітчизників, але потім він звик до них, бо чув «одні й ті самі історії від Скандинавії до Іспанії» про пацієнтів, які мають труднощі з іноземними системами охорони здоровʼя. Один з його пацієнтів нещодавно приїхав з Італії, щоб отримати лише інʼєкцію кортизона в стегно.

«Весь цей складний шлях пройшов тільки для того, щоб потрапити до мене на прийом», – сказав Буглак.

Як інші причини повернення на батьківщину, щоб отримати медичну допомогу, біженці називають мовний барʼєр і ціну.

Американське видання на повному серйозі пише, що «більшість медичних послуг в Україні, як і в таких країнах, як Велика Британія та Франція, є безкоштовними в рамках державної системи охорони здоровʼя». Але це не так: українська безкоштовна медицина пішла у минуле вже давно, як тільки людина опиняється у лікарні, у ту ж саму хвилину родичі отримують рахунки, навіть за кожен день у реанімації. Більш за те, перше питання «швидкої допомоги» найчастіше про гроші – чи є вони тих, хто потребує втручання лікарів. Інша справа, що на Україні лікуватися дешевше, ніж у Європі, і пані Хабрук, яка їхала видаляти зуба з Лондона до Дніпропетровська (Дніпра) про це чудово знає. Але американські журналісти чомусь не знають.

Пані Гуренчук, яка живе у французському «раю», теж чудово знає, що лікуватися у Європі дуже дорого, і вона ничім не ризикує, повертаючись до Києва – там немає бойових дій.  До речі, NYT пише, що у столиці України жінка не тільки обстежується у лікарів  – вона відвідує родичів, улюблені салони краси, гуляє з сином парком атракціонів… Тобто, почуває себе нормально, живе на дві країни, як і понад два мільйони її співвітчизників, що курсують між Європою та Україною. Там вони біженці, тут вони удома, де дешевші і медицина, і салони краси, і розваги. А війна – вона десь далеко на сході та півдні, до того ж всім відомо, що Росія не стріляє по мирним.
Але NYT про це не пише.

На світлині: Пані Гуренчук з сином у Києві. Їй пощастило, що син ще маленький, якщо б йому було років 17, виїхати з України було б проблемою