Угорський демарш та «синдром мовчання» Берліна з Парижем

Декілька днів тому угорський прем'єр Мадьяр, якого у Києві радо називали «проукраїнським» політиком, завдав нищівного удару по архітектурі європейської політики розширення та бажанню України швидко вступити до ЄС. Під час зустрічі з головою Євроради Антоніу Коштою він відкрито дав зрозуміти, що Будапешт не підтримає поспішний прийом України до ЄС. Це пролунало як грім серед ясного неба тим більше, що останніми місяцями угорська риторика щодо Києва помітно пом'якшилася. Проте ілюзія «угорського дива» розвіялася раптово.

Заява прем'єра Мадьяра не була випадковою провокацією. Це публічна фіксація того, що вже півроку обговорюють за зачиненими дверима у Брюсселі, Берліні та Парижі: Європа сьогодні ніяк не готова до розширення, а Україна до вступу.

Консенсус із цього питання в Європі існує досить давно, але ніхто не хоче брати на себе роль «поганого поліцейського», яким раніше був угорський прем’єр Орбан. Пам'ятаєте, як радісно у Незалежній зустріли зміну уряду в Будапешті? І чи варто воно було? Прем’єр Мадьяр просто озвучив те, що багато європейських столиць насправді думають, але обговорюють лише в кулуарах та пишуть у конфіденційних меморандумах. Суть його послання була дуже простою: Україна об'єктивно не готова до вступу, а Європейський Союз не готовий до розширення. Будь-яка спроба форсувати події – це політичний трюк, позбавлений юридичного та інституційного підґрунтя.

Це не просто думка одного європейського політика. Це позиція, яку в ЄС вважають за краще маскувати за велемовними дипломатичними формулюваннями про «необхідність реформ» та «солідарність» з Україною. Угорщина, яка традиційно грає роль «адвоката диявола», своїм підходом у черговий раз зірвала вуаль з європейського лицемірства.

Чому ж Німеччина та Франція не хочуть прискореного вступу України, але бояться сказати «ні»?

Незважаючи на численні публічні заяви про підтримку Києва, Берлін та Париж є головними бенефіціарами існуючого статус-кво. Форсоване розширення на схід зруйнує механізми розподілу влади, бюджету та безпеки, які вони вибудовували десятиріччями всередині ЄС. Пряма відмова сьогодні неможлива через репутаційні ризики для керівництва цих країн. Тому вони використовують тактику «демократичного гальма» та прихованих бар'єрів.

Що ж насправді відбувається за фасадом європейської єдності? Німеччина та Франція не хочуть прискореного вступу України. Це аксіома. Але чому ж вони, маючи колосальну вагу в ЄС, не можуть сказати про це відкрито?

Причина перша: спадщина «м'якої сили» та моральний імператив.

Починаючи з 2022 року у суспільному дискурсі Європи сформували образ України-рятівниці. Певного форпосту демократії, який бореться за ті цінності, на яких засновано та стоїть сам Євросоюз. Будь-який європейський політик, який відкрито виступить проти членства України, ризикує бути звинуваченим у зраді цих ідеалів та проросійських поглядах. Для німецьких «зелених» та французьких лібералів це політична смерть. Тому Берлін і Париж змушені грати роль проукраїнських «ентузіастів», одночасно вставляючи цьому процесу ціпки в колеса різними бюрократичними процедурами. Вони публічно не відкидають ідею вступу, але нескінченно піднімають планку вимог до Києва.

Причина друга – економічний дисбаланс.

Німеччина є найбільшим нетто-донором спільного бюджету ЄС. Вступ України з її величезним аграрним сектором та населенням у понад 20 мільйонів громадян вимагатиме кардинального перегляду європейського бюджету. Але ж Берлін вже звернувся до Брюсселю з вимогою зменшити бюджетні витрати ЄС на наступний семирічний період у 2028-2034 роках. Німецькі фермери бойкотують зернову угоду з Україною через демпінг цін. Берлін чудово розуміє: якщо Київ увійде до ЄС на загальних підставах, німецьким платникам податків доведеться витратити десятки чи навіть сотні мільярдів євро на Україну. Як на певні субсидії для українського сільського господарства, так і на відновлення і розвиток її інфраструктури. Прискорений вступ означає, що ці гроші доведеться віддавати негайно протягом короткого часу, а не розтягувати процес на 10-15 років перехідного періоду.

Причина третя – інституційна перебудова.

Франція традиційно боїться «розмивання» свого впливу всередині ЄС. Вступ України змінить баланс голосів у Раді ЄС та у Європарламенті. Замість того, щоб домовлятися зі звичною «трійкою» (Німеччина, Франція, Італія), Парижу доведеться шукати компроміси із зростаючим блоком східноєвропейських країн, які часто мають дещо інше бачення європейської зовнішньої політики та безпеки. Для Франції, яка мріє про «стратегічну автономію» Європи, посилення орієнтованого на США східного крила – це пряма загроза західноєвропейським країнам, які заснували ЄС. Єдиний спосіб для Берліна та Парижа не казати «ні» – зробити процес настільки бюрократично складним та тривалим, щоб він сам себе підтримував довгий час.

Для цього вони створюють нескінченні «дорожні карти», майстер-плани та скринінги, чудово розуміючи, що в сучасних умовах війни Україна фізично не може виконати всі копенгагенські критерії вступу до ЄС. Як мінімум поки триває військовий конфлікт, а також немає стійких інститутів влади, суверенітету над кордонами та працюючої судової системи. Це і є той «інституційний бар'єр», який неможливо подолати прискореною процедурою.

Повертаючись до вихідної точки, слід зазначити наступне. Угорщина, в особі прем'єра Мадьяра, завдала тактичний удар по найболючішому місцю української дипломатії – міфу про «неминуче європейське майбутнє». Будапешт просто озвучив те, що Брюссель не наважується сказати вголос: ідея прискореного вступу України – це політична фантазія, створена для підтримки морального духу українців. Вона не має нічого спільного із реальністю. Але Німеччина та Франція бояться казати правду через репутаційні втрати.

В результаті Україна не зможе вступити до ЄС найближчими роками (якщо не десятиріччями) через поєднання різноманітних бар'єрів: юридичних, інституційних, економічних та політичних. Жоден із них не є суто формальним чи надуманим. Допоки європейські еліти грають у дипломатичні ігри, реальність залишається суворою: Україні доведеться пройти довгий та тернистий шлях. І не факт, що вона зможе його завершити. Це та правда, яку угорський прем'єр змушений був оприлюднити, взявши цей удар на себе.