ссылка

Насилие над исторической памятью как инструмент политики

Увеличить шрифт
А
А
А

Политикам нередко сложно говорить о том, что они думают на самом деле. Чаще они говорят то, что нужно или предложено сказать. Но совсем плохо тогда, когда политик не сознает, что он говорит.

В отношении к исторической памяти в такой ситуации оказываются целые институты, созданные в интересах политической конъюнктуры.
 
Когда речь идет о трагических событиях исторического прошлого, их нужно обязательно знать, нужно помнить о них, но нельзя издеваться над памятью, над людьми, которые являются ее живыми носителями, превращая их в инструмент политики. Такое насилие над памятью – тяжкий грех…
 
* * *
 
Сегодня одной из самых политизированных тем в истории Украины является тема Голодомора. Политики, используя ее, предполагают дойти до глубинных свойств человеческой психики, чтобы доказать «преступность коммунистического режима в СССР». Во имя укрепления суверенитета Украины. Довести общество до температуры кипения - с тем, чтобы через несколько месяцев, 22 ноября 2008 года, на международной конференции в Киеве добиться признания: в СССР в 1932-1933 годах имел место геноцид украинцев.
 
В ход идет все подряд.
 
Например, распространяется «статья «The Times: Україна: довга пам'ять», в которой говорится: «Ніхто не пролив на цей історичний епізод стільки світла, скільки історик Роберт Конквест (Robert Conquest) у своїй книзі «Врожай горя» (The Harvest of Sorrows), у якій він розповідає про те, як влада безжально використовувала голод як політичний інструмент руйнування нації. Українські кордони були закриті; українських селян виганяли з російських сіл і залишали помирати від голоду. Слово «геноцид» було придумане вже після війни і найчастіше справді політизоване - але стосовно знищення Сталіним українського селянства воно навряд чи може вважатися перебільшенням».
 
Вдумаемся в слова статьи периода «холодной войны»: голод как инструмент уничтожения нации, уничтожение Сталиным украинского крестьянства…
 
Но этого мало. Надо «подбавить» современности.
 
Вот она: «І це не Україна розмахує націоналістичним порядком денним. Це Росія з Володимиром Путiним і Дмитром Медведєвим постійно займає у відносинах з колишніми республіками Радянського Союзу непримиренні й обструкціоністські позиції. Замовчування національної суті Голодомору - це продовження лінії Росії, початої ще в 2004 році з втручання в українські вибори і продовженої в 2006-м економічною блокадою Грузії».
 
Но и этого мало! В каждой стране, куда приезжает украинский президент, он непременно говорит о том, что всем государствам мира необходимо признать Голодомор геноцидом украинского народа не только в УССР, но и в местах компактного проживания украинцев в других республиках Советского Союза. Нужно добиться такого признания и на уровне ПАСЕ, и на уровне муниципалитетов, как это произошло недавно в португальском городе Грандола.
 
Поэтому «The Times» пишет: «Останнім часом західні демократії реагують на це надто м'яко, з'являючись не стільки в ролі пильного вартового, скільки в ролі килимка для ніг». Западные демократии в роли коврика для ног? Забавное сравнение. Оно выиграло бы еще больше, если бы газета вместе с украинским переводчиком назвала, кому принадлежат эти ноги.
 
Я бы не стал останавливаться на этой статье, если бы она не указывала на очень важный признак всей кампании по Голодомору: трагические события в СССР периода 1932-1933 годов перестают быть историческими явлениями, требующими исследования, уважения к памяти погибших, - их превращают в средства политической борьбы, оторванные не только от человеческого восприятия того, о чем говорят политики, но и от реальной истории.
 
Таким средством политики делают 10 миллионов человеческих жизней. Мне не удалось встретить ни одного подтверждения, сомнения, опровержения, уточнения со стороны хоть одного политика, историка, дипломата или, на худой конец, государственного Украинского института национальной памяти по поводу того количества жертв Голодомора, которое назвал В. Ющенко в своих выступлениях 15 мая в Лондоне и 27 мая в Оттаве.
 
Из сообщения пресс-службы президента Украины от 15 мая: «У своєму виступі Глава держави наголосив на величезних масштабах цієї гуманітарної катастрофи, коли протягом одного року загинуло до 10 млн. українців. Віктор Ющенко нагадав, що Голодомор був свідомо спланований тоталітарним режимом. «Мова йде про цілеспрямовані дії по знищенню цілого народу», - сказав він. Президент наголосив на важливості встановлення історичної правди».
 
В Оттаве украинский президент, по информации все той же пресс-службы, уточнил: «за неповний рік від штучно організованого голоду загинуло 10 мільйонів наших співвітчизників».
 
* * *
 
По утверждению В. Ющенко, за неполный год в период в 1932-1933 годов в УССР советской властью было уничтожено столько украинцев, сколько украинцев погибло за весь период Великой Отечественной войны 1941 – 1945 годов.
 
19 июня пресс-служба украинского президента проинформировала об участии В. Ющенко в церемонии перезахоронения останков военнопленных возле «Мемориала освобождение» в Виннице и, в частности, отметила: «Глава держави відзначив важливість цієї події у контексті збереження історичної пам'яті про Велику Вітчизняну війну. Він нагадав, що у ті роки загинуло майже 10 мільйонів українців».
 
22 июня было опубликовано «Звернення Президента України до Українського народу у зв'язку з Днем скорботи та вшанування пам'яті жертв війни в Україні». В обращении также говорится о почти 10 миллионах жертв войны.
 
Чтение текста обращения заставило меня подумать: а правильно ли я периодизирую Великую Отечественную войну 1941-1945 годами? Судя по названию и содержанию президентского обращения, у В. Ющено речь идет об ОСОБОЙ Великой Отечественной войне.
 
О Великой Отечественной войне 1941-1945 годов сказано так: «У цей день 67 років тому на українську землю прийшла небачена за масштабами, найстрашніша в історії людства війна». А все остальное в обращении относится ко Второй мировой войне. Есть слова о том, что «Україні судилося стати одним з епіцентрів Другої світової. Війна двічі прокотилася вогняним смерчем по нашій багатостраждальній землі, щоразу забираючи сотні і сотні тисяч жертв, залишаючи за собою безліч безіменних могил, спалені села й дощенту зруйновані міста. Невимовних страждань і принижень зазнав наш народ протягом трьох років нацистської окупації. У вирі війни втратили життя майже 10 мільйонів наших співвітчизників, смерть не оминула жодну українську родину, горе увійшло в кожен український дім. Наш народ зазнав страшних і непоправних втрат, проте не зламався й не підкорився поневолювачеві. Пам'ятаймо, що українці зробили величезний внесок у розгром нацистської імперії. У лавах Червоної армії проти фашизму воювали 7 мільйонів наших земляків, кожен другий з них поліг за свободу Вітчизни, за свободу численних націй Європи».
 
Заканчивается обращение так: «У скорботний день початку війни схилімо голови перед пам'яттю мільйонів її жертв. Вічна і світла пам'ять усім, хто поліг на фронтах, хто загинув від тортур, хто передчасно помер від ран, хвороб та голоду.
 
Слава всім, хто, пройшовши крізь пекельний вогонь Другої світової, виборов свободу для своєї Батьківщини, врятував світ від фашизму».
 
Итак, президент Украины предлагает рассматривать Великую Отечественную войну как войну украинцев за свободу «своей Батьківщини».
 
Усилиями Украинского института национальной памяти эта фантастическая «концепция» закладывается в фундамент здания «новой истории Украины».
 
8 мая В. Ющенко, участвуя в специальном телепроекте канала «Украина» ««Друга світова війна: уроки для України, заявил: «Я переконаний, що Україна повинна гордитися тим, що ми належимо до держав, які перемогли в роки Другої світової війни. І люди, які представляли нашу землю, представляли нас, наш край - це є наші герої. Так, ми були тоді в складі Радянського Союзу, і кожний солдат, який змагався у лавах Радянської армії, він боронив свою Вітчизну. Це правда. Це правда. Але ми повинні бути чесні, коли ми говоримо сьогодні, вибачте, з контексту української незалежності, ми повинні пам'ятати кожного героя, хто боровся за незалежність України».
 
В ходе телепередачи директор Института национальной памяти Игорь Юхновский задал В. Ющенко вопрос: «Чи Ви не вважаєте, що слід Україні побудувати пантеон слави українців у Другій світовій війні? І, за згодою відповідних родин, перенести прах цих славних героїв України, які прославили Україну у Другій світовій війні і Великій Вітчизняній війні, і перенести в Україні, і створити у нас тут свій пантеон? Справа в тому, що не єдина Росія була головною переможницею у Другій світовій війні. Україна на рівні із Англією, на рівні із Францією, на рівні із Сполученими Штатами Америки, винесла не менший тягар, і має не менші заслуги у перемозі над фашизмом у Другій світовій війні».
 
Напомним директору, что роль Украины в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг. была отмечена тем, что УССР стала страной - членом ООН, как и Белоруссия (БССР). Но говорить, что УССР воевала в той войне как суверенное государство («наравне» с Англией, Францией, США) может только… нынешний руководитель Украинского института национальной памяти.
 
А вот замечание ведущего передачи, обращенное к В. Ющенко: «Ви абсолютно справедливо говорили про те, що дуже багато білих плям, дуже багато темного, незрозумілого, нерозкритого, нероз'ясненого в історії війни. Історія Другої світової війни на українських землях - це взагалі окрема, дуже довга тема. Фактично, війна на Україні розпочалася за півроку до початку Другої світової війни, і завершилася щонайменше на 6 років пізніше».
 
Реакция В. Ющенко: «Нам треба відштовхнулись від того, що Велика Вітчизняна війна почалася 1 вересня, коли були німецькі війська введені у Польщу, а 17 вересня радянські війська були введені в Польщу... [выделено мною. - В.Б.]».
 
Что ж, для всех пришло, очевидно, время задаться вопросом: когда же закончилась так называемая «Великая Отечественная война Украины»?
 
Не в 1951-м ли году («на 6 років пізніше» 1945 года), когда было окончательно разгромлено бандеровское отребье?
3155
Поставить лайк: 210
Если Вы заметите ошибку в тексте, выделите её и нажмите Ctrl+Enter, чтобы отослать информацию редактору
https://odnarodyna.org/content/nasilie-nad-istoricheskoy-pamyatyu-kak-instrument-politiki