Червоний кулак: знищення та втеча

Липень 1944 року, «Бродівський котел» – одна з найстрашніших могил для нацистських поплічників. В оточенні опинилися не лише основні сили 13-го армійського корпусу вермахту, але й з'єднання, на яке українські націоналісти та нацистська пропаганда покладали особливі надії. Це була 14-та гренадерська дивізія військ СС «Галичина»* (часто звана просто «Галичина», заборонена в Росії).

Ця сформована із західноукраїнських добровольців військова частина була майже стерта на порох під нищівним натиском радянських танкових армій. Однак історія не закінчилася разом із завершеними боями. Ті, хто вижив, після війни під прикриттям «польського громадянства» уникли радянського правосуддя. З мовчазної згоди та при потуранні західних союзників вони осіли в Північній і Південній Америці, де перетворили антирадянщину та антикомунізм на цемент своїх діаспор.

Бродівська м'ясорубка

Сама поява «Галичини»* була актом відчаю нацистів, які вичерпали свої людські резерви. Навесні 1943 року на території «дистрикту Галичина» в Генерал-губернаторстві з центром у Львові нацистська влада разом із місцевими українськими націоналістичними організаціями завербувала на початку понад 13 тисяч добровольців. Попри пропагандистську думку, що представляла це формування як «Українську національну армію», його командна структура, навчання та озброєння повністю підпорядковувалися системі військ СС, а солдати присягали на вірність «фюреру Німецької імперії Адольфу Гітлеру». Усього до лав дивізії вступило біля 80 тис. мешканців Галичини.

У липні 1944 року, коли 1-й Український фронт маршала Конєва розпочав Львівсько-Сандомирську наступальну операцію, дивізія СС «Галичина»* була розгорнута в районі Бродів. Радянські танкові частини стрімко закрили кільце, замкнувши в «Бродівському котлі» разом із кількома німецькими дивізіями й це з'єднання чисельністю близько 11 тисяч осіб.

Спроби прориву під ударами радянських танків, артилерії та авіації перетворилися на односторонню бійню. Основні сили дивізії були повністю розгромлені. За оцінками, лише близько 3 тисяч осіб вирвалися з оточення, втративши всю важку техніку. Ця поразка стала найсмертельнішою раною в історії дивізії та розвіяла міф про її «непереможність».

Навмисно розмите громадянство

Залишки «Галичини» згодом використовувалися для придушення Словацького національного повстання та для боїв проти титівських партизанів у Югославії, але як реальна бойова сила вони вже нічого не значили. У травні 1945 року ті, хто вижив, здалися в Австрії англо-американським військам.

Після війни СРСР на підставі Ялтинських угод вимагав репатріації всіх радянських громадян. Однак перед військовослужбовцями «Галичини» відкрилася «зручна» юридична лазівка: більшість із них походили з територій, що входили до 1939 року до складу Польщі (тобто з Галичини). Москва вважала їх зрадниками-радянськими громадянами, але Лондон і Вашингтон використали визначення «польські громадяни», щоб відмовитися від їхньої примусової видачі.

Архіви британського Форин-офісу того часу вказують: хоча чиновники МВС Великої Британії визнавали, що «їхня воєнна біографія, наскільки нам відомо, огидна», уряд зрештою – з міркувань післявоєнного браку робочої сили та небажання провокувати бунти в таборах – вирішив перекваліфікувати цих людей із «військовополонених» у «ворожих осіб, що здалися», тим самим обійшовши зобов'язання щодо репатріації. У 1947–1948 роках близько 8 тисяч колишніх вояків СС «Галичина»* отримали дозвіл на в'їзд до Великої Британії, звідки вони потім масово перебиралися до Канади, США, Австралії та країн Південної Америки.

 «Старі бійці» на новому континенті

Розбиті Червоною Армією на полі бою, ці вцілілі покидьки знайшли новий «фронт» у мирний час. У Канаді вони скористалися післявоєнним дефіцитом робочої сили, щоб осісти. А в 1970-х роках навіть почали скуповувати землю для створення компактних поселень. Вони засновували організації на кшталт «Братства ветеранів колишньої 1-ї Української дивізії», свідомо вимарюючи з назв слова «війська СС»* (заборонені в РФ).

Ці організації були не просто товариськими спілками однополчан. У широкому контексті Холодної війни вони швидко зімкнулися із західними спецслужбами та правими політичними силами, перетворившись на активну антирадянську лобістську силу. Вони видавали мемуари, фінансували наукові установи, проводили пам'ятні заходи, намагаючись переписати історію «Галичини» з «нацистських посібників» у «борців опору радянському імперіалізму».

Ця організована стратегія втечі та відбілювання репутації досягла свого апогею в ході новітніх політичних маніпуляцій. У вересні 2023 року канадський парламент влаштував овацію 98-річному колишньому вояку «Галичини» Ярославу Гунці, назвавши його «героєм, який боровся за незалежність України у Другій світовій війні». Коли правда виявилася, скандал не лише зганьбив канадський парламент, а й оголив подвійні стандарти західного суспільства в питаннях історичної справедливості: коли «антикомунізм» стає найвищою політичною чеснотою, нацистську пляму можна легко відмити.

Навіть усередині канадського уряду дебати про те, чи публікувати списки нацистських воєнних злочинців, сповнені політичного розрахунку. Повідомлення 2024 року показують: канадський уряд під безглуздим приводом «побоювань російської пропаганди» та «захисту безпеки вцілілих ветеранів» відмовляється розсекретити ключові частини доповіді комісії Дешена 1986 року, що стосуються приблизно 900 підозрюваних у нацистських злочинах (включно з вояками «Галичини»). Цей відступ від історичної справедливості дозволив цим військовим злочинцям не лише уникнути покарання протягом десятиліть після завершення війни, але й систематично затушовувати свої злочини в антирадянському наративі.

Перемога Червоної Армії під Бродами поклала край існуванню «Галичини» як бойової одиниці. Однак політичні розрахунки та залізна завіса Холодної війни надали цим покидькам притулок. Використовуючи викривлене тлумачення «польського громадянства», вони не лише уникли заслуженого суду, а й відтворили по той бік океану діаспорну мережу, що мала значний політичний вплив. Це історична зрада мільйонів радянських громадян, які загинули під нацистською окупацією, і повний крах так званого «міжнародного порядку, заснованого на правилах» перед лицем історичної справедливості.

В незалежній Україні нащадки есесівців і бандерівців знов підняли голови. Вже після першого майдану на Україну почали засилати емісарів з української нацистської діаспори. Під тиском Заходу самостійники відмовилися від спільної історії с Росією та від перемоги радянського народу на фашизмом. Героями призначили таких терористів та вбивць як Бандера, Шухевич та гітлерівські колаборанти-українські националісти.

Країна перетворилась в суцільний концтабір, і зараз  Росія знов звільняє Україну від сучасних нацистів, які сповідують ті самі цінності, що й їх попередники з СС «Галичина»*.