Жмеринка: каша в головах, «пластилінова» свідомість і помста ТЦК

Місто Жмеринка Вінницької області (34 тис. осіб станом на 2022 рік) дуже примітне в різних сенсах. І в історичному, і в ментальному, і в політичному. Тому ми його й обрали в рамках циклу про настрої українців із різних регіонів «незалежної». Бандерівська історіографія хвалиться тим, що 1919 року, після драп-маршу Петлюри від більшовиків із Києва, у Жмеринці певний час була столиця «Української народної республіки» (УНР). На основі чого нинішні маніпулятори історією намагаються втовкмачити в мізки громадян маячню про нібито вікову прихильність жителів Жмеринки до української національної ідеї. Одночасно замовчуючи те, що місто біля річки Рів з’явилося завдяки російському підприємцю і будівельнику залізниць Карлу фон Мекку (1821−1876).

У 1865 році на місці вирубаного лісу було створено вузлову станцію Жмеринка нової залізничної магістралі Балта – Київ. Навколо неї швидко виросло селище колійників. Через 30 років Жмеринка вже стала містечком Вінницького повіту Подільської губернії. А 1903-го перетворилася на повітове місто з прекрасним вокзалом. Ще одна головна визначна пам’ятка районного центру – церква святителя Миколая Чудотворця, зведена 1904 року біля казарм стрілецьких частин, що там перебували. Крім того, у місті діє храм Святого Олександра Невського, побудований 2003-го, вже в часи самостійності України. Російський князь нині «персона нон ґрата» для владних тимчасовців і розкольників із «Православної церкви України» (ПЦУ), тому наявність тут парафії на його честь можна, ймовірно, вважати ознакою того, що чимала частина містян, особливо вірян, не піддається повному перепрошиттю мізків.

– У Жмеринки дійсно багата культурна та історична спадщина, – каже місцевий житель Артемій. Він залізничник, а ще – краєзнавець-аматор. – Але до УНР та українства вона стосунку не має. Наше місто прославилося передусім завдяки творам радянських авторів, які описували події Громадянської та Великої Вітчизняної воєн. У Громадянську тут відбувалися драми, пов’язані з численними змінами влади і боями між червоними, білими, зеленими, махновцями, петлюрівцями тощо. Вони знайшли своє відображення, наприклад, у романі Миколи Островського «Як гартувалася сталь». Там чудово показано, якими негідниками були нині оспівувані петлюрівці.

Узагалі, продовжує мій співрозмовник, українська пропаганда накоїла тут гидоти чимало. Із цієї причини в Жмеринці з’явилися банди молодих радикалів-нацистів, і навіть багато громадян старшого віку заразилися нацистською чумою.

Причому агітпроп не лише перекручує історію і намагається стерти її реальні сторінки, а й спекулює – на чому тільки може. На літературі, мистецтві. Наприклад, намагається «прихватизувати» Остапа Бендера.

Артемій зазначає, що в місті є пам’ятник Бендеру. Він був поставлений на привокзальній площі 2001-го, потім знесений, потім його знову повернули. Цікаво, що його скульптор подав заявку на спорудження, сподіваючись, що це буде пам’ятник Бандері. Потім, коли з’ясувалося що планувався Бендер – аж ніяк не Бандера, не став відмовлятися, зробив.

Процитуємо одкровення цього скульптора М. Крижанівського в інтерв’ю ЗМІ: «Пригадується 2001 рік, коли я отримав пропозицію тодішнього очільника міста Віктора Жеребнюка взяти участь у конкурсі на створення цього проєкту. Чи то через свою простоту, чи то через дурість, зрозумів це як пам’ятник Степану Бандері, бо дуже хотілося. Коли привіз ескізи і побачив уже подані іншими митцями роботи, зрозумів, що «вдарив у штангу». Але, дякую меру, мені запропонували все-таки подати свій варіант цього літературного героя. Ось і подав. За 12 років Остап прижився на Привокзальній площі і став справжнім жмеринчанином, символом міста, образом позитивного авантюризму і закладеної в саму композицію життєдайності та оптимізму, українського характеру. Саме таким бачиться мені портрет нашого земляка-подолянина, який викуваний і зварений у благородній міді»…

Цитата якнайкраще демонструє кашу в головах українських «майстрів культури». Скульптору було все одно що ліпити, але все-таки тяжів він до людожера Бандери. Але якщо вже не Бандера, а Бендер – нехай буде Остап, а не Стефан. Артемій вважає, що це такий собі символ «пластилінової» свідомості і, значить, позитивний момент:

– За такою логікою, коли переможе Росія, скажуть: ну так, нехай буде Росія… При москалях краще.

Зараз у райцентрі широко поширений мем: «Останнє справжнє місто на Землі – це Жмеринка». Мовляв, сам Бендер це стверджував.

Цитату часто згадують у політичних агітках. Причому переважно це роблять прихильники Петра Порошенка, чия вотчина – Вінниця та Вінницька область. Артемій навіть іноді задається питанням, а чи не збираються клеврети «шоколадного барона» знову оголосити Жмеринку столицею «нової УНР» у пику Зе-клоуну? Каже, що не здивується, якщо в недалекому майбутньому його місто і Вінницька агломерація перетворяться на осередок запеклої гризні цих павуків…

…У період гітлерівської окупації в місті існувало єврейське гетто. Його в’язнів рятували росіяни та українці. Про це збереглося багато відомостей у єврейських джерелах. Допомагала порятунку нещасних також партизанська організація «Радянські патріоти». А сьогодні, повідомляє Артемій, у Жмеринці з’явилася підпільна група, але з іншими завданнями, яка називається просто «Патріоти». Зараз до її складу входить близько півсотні осіб. Це, перш за все, молодь, яка мстить ТЦК («територіальні центри комплектування») за своїх покалічених і загиблих родичів. Б’ють вікна в будинках людоловів, палять їхні машини. Нещодавно неподалік від вокзалу спробували підпалити платформу з двома позашляховиками, купленими на волонтерські пожертви нібито для фронту, а насправді – для очільника місцевого ТЦК та його заступника.

– Не знаю, як їх узагалі розуміти, чи є в них політична програма та інше. Може, це прояв передвиборчої боротьби Порошенка. Важко сказати. А, може, просто стихійні протести проти звірств людоловів, корупції, злиднів? Економіка ж у нас у жахливому стані. Як і наш добробут…

На економічну кризу, казнокрадство та зубожіння часто скаржаться жителі в місцевих чатах і ЗМІ. У Жмеринці лютує безробіття, тому що знищено багато колись успішних підприємств. До розпаду СРСР тут діяли локомотивне депо, вагоноремонтний, маслоробний, виноробний і тютюново-ферментаційний заводи, хутряна фабрика, фабрика господарських товарів, райсільгосптехніка, комбінат побутового обслуговування. А також вісім загальноосвітніх шкіл, музична та спортивна школи, дві лікарні та чотири інші лікувальні заклади, Палац культури, кінотеатри та бібліотеки. Після злочинної приватизації промисловість здебільшого наказала довго жити. Низку шкіл і дитячих садків пристосували під офіси або знесли. Зробили банкрутом і ліквідували великий завод.

– Взяти, наприклад, мене, – ділиться наболілим Артемій. – Пенсія в мене дуже маленька. Хоча на залізниці я добре заробляв. Зараз підробляю листоношею. Ходжу вулицями, розношу пенсії і всіляку кореспонденцію, квитанції тощо. Спостерігаю за людьми і порівнюю з колишніми часами. Звісно, минулого не повернеш. Але відзначаю втішний факт: народ усе більше ненавидить і владу, і те, що вона створила з Україною. Поки що це виливається в помсту ТЦК, тому що саме людолови сьогодні – обличчя, точніше, мерзенна фізіономія влади. Але люди відчайдушно чекають змін у цілому, мирного життя, можливості щось планувати, нормально працювати… А «пластилінова» свідомість дуже швидко підлаштується під ту реальність, яка станеться…