Зависимость от сделанного выбора

Посiяли гайдамаки

В Українi жито,

Та не вони його жали,

Що мусим робити?

Нема правды, не выросла;

Кривда повиває…

 

Тарас Шевченко

 

 

Смысл шевченковского стиха весьма актуален для тех стран бывшего СССР, которые, оказавшись перед вызовами современного мира, взялись за строительство собственной государственности.

 

Формирование гуманитарного пространства - задача более сложная, чем восстановление разрушенной своими руками экономики и обеспечение ее роста. В XXI веке политикам «не подвластны» в той мере, как еще несколько десятилетий назад, культурные и этнические процессы, не говоря уж о процессах финансовых, информационных. Сделанный выбор пути развития проявится в конкретных результатах в ближайшие годы и десятилетия, а не через сотни лет. При этом, как отмечал А.Панарин, «люди могут быть свободны в выборе, но они никогда не свободны относительно последствий сделанного ими выбора».

 

***

 

В России и Украине, в российско-украинских отношениях есть целый ряд мифологем, небезопасных для общества.

 

Самая «безобидная», на первый взгляд, мифологема заключается в том, что во всех бедах виноваты прежние режимы. В то же время ставится задача восстановить, возродить, воссоздать то, чего, зачастую, и не было, или предать забвению созданные многими поколениями наших предков материальные и духовные ценности. Вместо созидания – разрушение. Опустившись до дна, начинаем медленное всплытие, хватаясь за непреходящее – культуру как достояние народов. Прошлое критиковать бесполезно - оно неизменно. А культуру вообще нельзя трогать грязными руками - ранжировать, придавать ей статусы высокой и низкой, определять ее дикость и варварство. Она у каждого народа самобытна.

 

Только один из всех глав постсоветских республик признал, что Россия внесла весомый вклад в формирование и становление государственности у его народа. Успел, пока не накрыла «тюльпановая» революция. Для всех остальных… Не буду о них, только замечу, что у каждой из нынешних суверенных постсоветских республик оказалась своя территория с готовыми институтами государственной власти, высоким уровнем развития науки, образования и культуры, включая  языковую. Только тот, кто не в ладах с собственной головой, может не признать все это результатом многовековой истории.

 

То, что сегодня происходит в борьбе с историей наших народов (термин «совместная история» становится идеологически и политически «вредным»), является преимущественно борьбой с культурой. Это разрушает, а не укрепляет суверенитет государств, питает нигилизм в отношении к прошлому. Первой жертвой такой политики станет организующая все это власть.

 

Вспомним слова Президента Украины на Шевченковских чтениях по случаю 194-й годовщины со дня рождения поэта: «Наш простір відновив з руїни Тарас Шевченко. За нас і про нас він розпочав і, певно, досі веде посталий проти приреченості, біблійний діалог з Господом, переконуючи Його у нашій здатності жити власним національним життям. Ми ж з клятою впертістю повертаємось до руїн. Бездумна боротьба, розбрат, подвійні стандарти, які одвічно постають посеред нас, вже знову підступили до горла України. Вже неможливо без гніву дивитися на те, як безконечна політична метушня, хаос та інтриги, приховані за красивими гаслами, гальмують наш рух уперед».

 

На весьма значимом (политики к такому заключению придут позже) для российско-украинских отношений Всеукраинском форуме интеллигенции рассматривались проблемы формирования гуманитарного пространства Украины.

 

Очевидно, что, закрепив в Конституции понятия: «Украинский народ – граждане Украины всех национальностей», «украинская нация», «коренные народы Украины» и «национальные меньшинства», и проводя политику формирования «украинской нации», следовало бы определиться в отношении места народов в гуманитарном пространстве. По категориям, естественно, или по «полушаркам».

 

В первые революционные дни суверенизации в «Обращении к гражданам Украины всех национальностей» от 26 августа 1991 года говорилось: «Відтепер наша республіка - незалежна демократична держава. На її території проживає більш як 110 національностей, серед яких: росіяни, євреї, білоруси, молдавани, поляки, болгари, угорці, кримські татари, румуни, греки, гагаузи та інші. Разом з українцями вони становлять п'ятидесятидвохмільйонний народ України. В попередні роки проводилась політика гноблення духовного життя націй, їх мов і культур. Ми зазнали важких деформацій і викривлень, свавілля і беззаконня в національному бутті народів. Цей гіркий час ми пережили разом без чвар і в злагоді. Віднині наступає нова доба в розвитку міжнаціональних відносин на Україні. Президія Верховної Ради республіки бере на себе відповідальність, що проголошення незалежності України ніякою мірою не призведе до порушення прав людей будь-яких національностей. Незалежна Україна як правова демократична держава, керуючись загальновизнаними нормами і принципами міжнародного права в національній сфері, Декларацією про державний суверенітет України, забезпечить рівні політичні, економічні і соціальні права всіх громадян, повну свободу розвитку всіх національних мов і культур».

 

Практика стала гораздо многограннее. За 14 лет население Украины уменьшилось на 5 млн. человек. За ее пределами работают около 7 млн. граждан. «Заробитчане» в 2007 году только официально прислали в Украину 22 млрд. долл. Это импульс для роста потребительского спроса, импорта. Объем заработанных денег превышает объем инвестиций в экономику страны, сопоставим с половиной госбюджета. Среди мировых миграционных коридоров маршрут «Россия–Украина» занимает второе место (4,8 млн. человек в год), а «Украина – Россия» – третье (3,6 млн. человек). Существует региональная градация страны на Запад, Центр, Восток и Юг как по уровню развития экономики, так и по этническому и языковому признакам. Чего только стоит в таких условиях сформулированная политическая задача: «З особливою увагою і ретельністю потрібно повернути справжній європейський образ української культури до східних і південних регіонів нашої держави». То есть, культура должна придти в промышленно развитые регионы (Донецкая, Днепропетровская, Запорожская, Харьковская области), отрыв которых в экономическом развитии от остальных будет возрастать. Как и разрыв между уровнем доходов городских и сельских жителей. Больше трети населения Украины проживает в сельской местности, где люди уже давно рассчитывают на свои силы, а не на официальную зарплату и социальную защиту. Все это сказывается и скажется в процессе формирования единой «украинской нации». Если социально-экономические проблемы увяжут с факторами языка, этноса, то мало не покажется. Но, похоже, что именно с помощью языка и новой исторической памяти пытаются решить социально-экономические проблемы (осталось только «вспомнить» времена «когда еврейское казачество восстало»).

 

 Об этом свидетельствует атмосфера Всеукраинского форума интеллигенции. В частности, в выступлении академика И.Дзюбы звучала тревога по поводу реализации планов насчет гуманитарного пространства из-за состояния самой интеллигенции страны. Он отметил: «українським інтелігентом у нас вважається — або сам себе вважає — кожен, хто може українською мовою висловити свій патріотичний сентимент. Така профанація статусу українського інтелігента, звичайно ж, не могла не сприяти його компрометації… Стереотипний український патріот уміє розпалювати пристрасті однодумців, але не вміє переконувати тих, хто думає інакше, і боїться виходу поза межі своєї аудиторії, не володіє достатньою особистою привабливістю для людей іншої культури, іншої мови. Це також одна із причин — хай і не головна — того, що ми так часто програємо в конкуренції з російською культурою, російською мовою. І не тільки історично сформовані упередження, колоніальна спадщина та постколоніальна реальність є причиною того, що українська культура і українська мова ще не стали стрижнем консолідації гіпотетичної української політичної нації, — а й вади нашого образу та нашої національно-культурної поведінки. Не таємниця, що частина російського і російськомовного населення, частина його інтелігенції перебуває в полоні невігластва щодо української культури. А чи багато зроблено для визволення з цього полону? Чи багато зроблено для того, щоб постидними в очах усіх українців стали примітивні погляди, в тому числі й публічно висловлювані, деяких українських «патріотів», на російський народ, його історію й культуру? Якби ми гідно реагували на вияви дикості у власному середовищі, ми б мали моральне право висувати претензії щодо чужої дикості. Якби ми вели вільний і доброзичливий діалог із тими, хто нас не розуміє, то серед них знайшлося б більше тих, хто нас розуміє. Більше було б тих росіян, які не сприймають великодержавництва й шовінізму. І, може, знайшлися б ті, хто сказав би, що галичанофобія, яку намагаються розпалювати не тільки деякі партійні боси та їхні речники, а й головний ідеолог однієї великої партії, — ця галичанофобія межує з расизмом».

 

Призывы к диалогу, к взаимопониманию происходящего чрезвычайно важны, чтобы не потерять еще имеющегося ресурса в области языка, науки, образования, охраны здоровья, экологии.

 

Культура в широком смысле слова является тем фактором, который сдерживает Украину и Россию в интеграции с ЕС. Потому что она (наша культура) - иная. В отношении российско-украинских отношений по этому поводу навязывается мнение о кознях Москвы. Недавно директор Института внешней политики Г. Перепелиця заявил: «наша перспектива членства у ЄС є дуже примарною, а членство у Північно-Атлантичному Альянсі є реальністю. І в ситуації, коли ЄС практично закриває двері в Європу, у нас тільки один шлях долучитися до європейської спільноти, це шлях в НАТО». Призрачной перспективой вступления Украины в ЕС эксперт связывает с тем, что «Росія веде дуже потужну кампанію, як міжнародну, так і всередині країни, щоб не допустити Україну до Європи в цілому». Более того, по его словам, Россия хочет, «повернути собі Україну».

 

А перспективы отношений с Россией директор Института видит следующие: «Росія, як велика держава, зважає тільки на сильних, слабких вона підбирає під свій вплив. У нас один шлях досягти рівноправних стосунків із Росією – бути сильними. Якщо відносини братерські, то це відносини між старшим та молодшим братом.  Тільки коли ми будемо сильними, Росія нас буде поважати і будувати нормальні відносини, такі, які вона будує із Францією, Італією і так далі. А для того, щоб бути сильними, ми повинні бути у Північно-Атлантичному Альянсі».

 

Самыми близкими странами, способствующими интеграции Украины в НАТО, оказываются США и Польша.

 

Польша уже выторговала у американцев 20 млрд. долл. на модернизацию своих вооруженных сил, поможет и Украине. На днях в Киеве на уровне глав правительств были подписаны соглашение о правилах местного пограничного движения, протокол о намерениях относительно взаимодействия с целью совершенствования институционального обеспечения европейской интеграции Украины, декларация о создании польско-украинского Европейского университета.

 

М. Лаптева на страницах УНIАН в материале «Україна і Польща: старий друг краще нових двох» от 29 марта, посвященному визиту польского премьера, заметила: пан Туск нi в Москвi, нi Берлiнi «не зустрічав такого бажання йти назустріч польському бізнесу і польській економіці, як на зустрічі з Тимошенко».

 

Хорош и вывод: «Нам приємно: і  у нас в двосторонніх відносинах дещо виходить. Тим паче, що Польща вміє відділяти новітню політику від історії, не намагаючися нам нічого нав`язати. Що там говорити... Європа». Кто же оспорит: Речь Посполита - явно не Россия.

 

В свое время экс-президент Польши Л. Валенса советовал россиянам пустить к себе «людей с Запада – с деньгами, но, разумеется, надо наладить надлежащий контроль, чтобы вас не обманывали. Пустите их с деньгами. Вы их «выцыцкаете настоенцо» (то бишь выдоите их стоя). Запад мыслит по-старому, а вы используйте новые методы» («Российская газета», 27 сентября 2003 года). Времена меняются, совет Л. Валенсы услышали его же соотечественники.

 

В последние дни особое внимание стало уделяться вопросу информационной безопасности Украины в условиях интеграционных процессов с ЕС и НАТО. На фоне российско-украинских отношений выделяется мысль о неприемлемости советов со стороны Москвы, ибо это «велика приниза для української нації». Что ж, это тема для отдельного разговора, а пока замечу: и в данной сфере ставка делается на этнический фактор.

 

Поводы находятся разные. Примеры пестрят на лентах информационных агентств. Так, 29 марта UA REGNUM сообщило об инициативах Главы Украины рассмотреть вместе со Швецией и Канадой вопрос о дальнейшей судьбе украинских реликвий, находящихся за рубежом, напомнило о его обращении к Президенту России по поводу Батуринского архива: «Комиссия по обмену ценностями сейчас работает. То, что дорого для русского сердца, мы готовы изучить и на адекватных условиях обменять, и тем самым начать толерантный режим между двумя нациями, государствами по этой деликатной теме».

 

Поведение «толерантное» бывает, а вот смогут ли сердца быть терпимыми на потребу узко этнической политики? Сомневаюсь.

 

Що мусим робити?