Академік Володимир Вернадський: «київський період»

Увеличить шрифт

Нині, 12 березня, виповнилося 160 років з дня народження «видатного російського, радянського і українського вченого», як пишуть про Вернадського довідкові інтернет-видання.

Ювіляр з’явився на світ у 1863 році, в Санкт-Петербурзі, у родині професора-економіста в чині статського радника (що дорівнює чину генерала), нащадка шляхтича Верни, вихідця з Литви. Став кращим учнем таких провідних науковців тієї доби, як Д.І. Менделєєв, В.В. Докучаєв, А.М. Бекетов, І.М. Сєченов, О.М. Бутлеров. Також став «генералом від науки», одержавши ще вищий чин дійсного статського радника в 1911 році.

Старанний послідовник перевершив своїх учителів. Дослідники його наукової творчості називають академіка Вернадського «останнім вченим-енциклопедистом», і в цьому сенсі – «реінкарнацією Ломоносова», оскільки крім значного внеску до кожної з наук, до яких вчителі його долучили, він став творцем низки нових наукових дисциплін: біогеохімії, космохімії, радіогеології та інших, засновником цілого ряду наукових шкіл.

Спадщина академіка налічує понад 700 наукових праць, з яких лише близько 470, з різних причин, були оприлюднені за його життя; усі вони увійшли до повного зібрання творів В.І. Вернадського у 24 томах, яке вийшло в світ у видавництві Росийської Академії наук у 2013 році з нагоди 150-річчя з дня народження вченого.

Саме Вернадського називають «батьком радянської атомної бомби», з його имʼям також повʼязані розробка й успішне втілення у життя плану ДЕЕЛРО (російська абревіатура ГОЕЛРО, від назви «Державної комісії з електрифікації Росії»), завдяки чому «лампочки Ілліча» з часом засвітилися у найвіддаленіших куточках СРСР, Української РСР – у тому числі.

Окрема розмова – вчення Вернадского про ноосферу, сферу розуму, сферу життя – геологічну оболонку, що виникла на певній стадії еволюції біосфери. Ця наука набуває дедалі ширшого осмислення і втілення в усьому світі.

Суто київський період діяльності Вернадського охоплює порівняно невеликий відрізок часу: з кінця жовтня 1918-го до кінця весни 1919 року. Напередодні, через революційні негаразди у Петрограді, він виїхав на Полтавщину, де в урочищі Бутова гора поблизу Шишак Миргородського повіту був його маєток.

Там його й знайшли емісари Павла Скоропадського, через яких гетьман передав всесвітньо знаному вченому принадну пропозицію очолити роботи по створенню української академії наук.

Очільник «Української держави» погодився на усі умови Вернадського: не приймати українського громадянства, утриматися від дикої українізації Київського університету та деяких інших навчальних закладів. Схвально поставився до тих принципів та засад, які Вернадський пропонував покласти у підвалини новостворюваної АН.

Якщо коротко, то це швидше регіональний, ніж національний статус, якого УАН просто не витримав би (що й трапилося тепер, після розриву відносин з Росією), в чому й справдилося далекоглядне передбачення Вернадського.

Усі дванадцять «батьків-засновників» УАН (до речі, хоча б два-три прізвища їх хтось може назвати навскидку?) одностайно проголосували за обрання Вернадського головою новостворюваної академії.

Сім місяців «київського періоду» життя В.І. Вернадського були надзвичайно насиченим часом: окрім турбот по створенню власне АН, він встиг закласти фундамент наукової бібліотеки, яка донині носить його ім’я, читати курс геохімії в Київському університеті, займатись іншою науковою роботою

Божевілля сучасної русофобії на Україні, на щастя, досі не торкнулося постаті славетного вченого. Окрім згаданої бібліотеки його ім’я носять антарктична станція, вулиці в Дніпрі (колишній Дніпропетровськ), Конотопі, Львові, Запоріжжі та Харкові. Портрет В.І. Вернадського зображено на найбільшій за номінальною вартістю 1000-гривневій купюрі, випущеній в обіг Нацбанком України в 2019 році.