Вопросы без ответов

***

 

 

Это вопросы к политикам, которые в буквальном смысле слова осмеливаются разрывать семьи, превращать близких людей в потенциальных военных противников. Вот в чем суть, - а не в том, появится, скажем, или не появится визовый режим на украино-российской границе. По большому счету, визовый режим - не проблема для поездок родственников друг к другу: он просто усложнит и удорожит эти поездки.

 

О том, что Украина интересует Западный военный альянс только и исключительно как военный союзник и не больше того, генсек НАТО засвидетельствовал и в одном из своих вопросов: «Я не є фахівцем з питань візових режимів, але я не бачу прямого зв'язку і відношення зовнішньої політики України та питань євроатлантичної інтеграції до питань візових режимів. Але знову-таки повторю: я не є фахівцем з візових питань. Можливо, це питання треба адресувати ЄС». Занятно, конечно, что генсек НАТО представляет собою как «специалист», если визовый режим в отношениях между странами, не являющимися членами ЕС, предлагает рассматривать… в рамках ЕС? Впрочем, на этот вопрос ответа и не нужно. Важнее другое: руководители Альянса во всех случаях без труда уклонятся от ответственности за созданную ими ситуацию. Еще много-много раз будет повторено: ответственность за все действия Украины, которая из партнера стремится стать союзником стран – членов Североатлантического военного блока, несут ее политики. Тут уместно наблюдение Ю. Тимошенко, высказанное после встречи с генсеком: «всі без винятку політики в України, перебуваючи при владі, підтримують питання вступу до НАТО».

 

***

 

Теперь, о главных «разрывных» вопросах.

 

Вопрос первый вытекает из заявления Я. Схеффера: «Євроатлантична інтеграція не полягає в тому, що на території України будуть розміщуватися військові бази, військово-морські бази, вона не полягає в тому, що українські військові будуть брати участь в місіях під проводом НАТО. Все це міфи».

 

Зачем в таком случае Украине ПДЧ или членство в НАТО?

 

***

 

Второй вопрос вызван опять-таки словами НАТОвского генсека: «Сьогодні Україна є єдиною країною-партнером, що бере участь у всіх без винятку операціях під проводом НАТО, вона також братиме участь у роботі сил реагування НАТО. Але рішення щодо участі у цих операціях - це виключно незалежні і суверенні рішення самої України. Ніхто за Україну приймати таких рішень не має права і не має права примушувати Україну брати участь у цих операціях».

 

Зачем Украине эти шаги по участию в операциях Альянса - шаги, отнюдь не мифические, - если они не имеют никакого отношения к тому, чем мотивирует свое желание видеть страну в НАТО ее нынешний президент В. Ющенко?

 

Вот его слова: «Політика приєднання до ПДЧ чи політика майбутнього членства України - це не політика проти когось. Вона не має ні російського, ні іншого забарвлення. Вона має одне національне забарвлення: ми хочемо бачити Україну вільною, політично незалежною, а її територію цілісною».

 

Вопрос, который уже много раз задавался Виктору Ющенко и на который он никак не может ответить: что или кто угрожает свободе, политической независимости и территориальной целостности современной Украины?

 

***

 

Еще один вопрос, навеянный устремлениями В. Ющенко: «Я маю намір за допомогою журналістів, політиків, донести до 47 мільйонів, що питання вибору безпекової політики України, приєднання України до моделі колективної системи безпеки - це питання, яке стосується кожного українця, стосується вашої безпосередньо родини і ваших дітей. Ми повинні позбутися міфів та легенд, які протягом останніх майже 60 років нам нав'язувалися газетою «Правда».

 

Готова ли нынешняя украинская власть объяснить каждому гражданину своей страны, каждой семье, что главный смысл пресловутого ПДЧ и членства Украины в НАТО состоит в том, чтобы сделать Украину военным орудием Альянса? 

 

***

 

Наконец, вопросы общего плана. 16 июня В. Ющенко заявил, что видит Украину «як важливого, можливо, унікального контрибутора світової безпеки і світової стабільності».

 

Полноте, Виктор Андреевич! Разве не видите Вы Украину ТАРАНОМ в отношениях Соединенных Штатов с Европой? 

 

Зачем Вам, как отмечено в стенограмме, «треба з одного боку активізувати двосторонній діалог з країнами-членами НАТО, зокрема з Німеччиною, Францією, Великою Британією, іншими країнами старої Європи», а с другой стороны – «треба інтенсифікувати діалог з країнами Східної Європи, де сформована позиція достатньо чітко, але у найближчі місяці нам треба попрацювати, щоб ця позиція поширилася»?

 

Нет, это – вовсе не «чутливий такий момент»! Это - подсобная роль нынешнего украинского руководства в европейской политике США.

 

***

 

Что бы ни говорили о реакции Москвы и, в целом, российского общества на «дрейф» Украины в сторону НАТО, ни со стороны Вашингтона, ни со стороны Брюсселя, ни со стороны Киева нет вразумительного ответа на вопрос: а что следует делать России, наблюдая за превращением Украины в военное орудие НАТО «по воле украинских политиков»? 

 

***

 

И – повторю еще раз - самая главная проблема заключается в том, что народы России и Украины вместо созидания, вместо использования своих преимуществ на ниве взаимного сотрудничества, братских, родственных, семейных отношений становятся заложниками той политики, творцы которой, делаясь вдруг косноязычными, не хотят отвечать на прямо задаваемые им вопросы и при этом бестрепетно разрывают семьи-родини, превращая близких людей в потенциальных военных противников.